Анотація:
Формуванню єдиної програми наукових досліджень (парадигми) інституціоналізму перешкоджає відсутність єдності серед прихильників різних його течій щодо джерела інституційних обмежень для індивіда. Здійснюється пошук шляхів «ендогенізації інституцій» через окреслення місця економічної культури у формуванні інституційного середовища та єдиної парадигми сучасного інституціоналізму.
Автор підкреслює недосконалість концепції неоінституціоналізму, що зосереджується на екзогенному джерелі походження інституційних обмежень для індивіда. Виокремлюючи інституції від звичаїв, вони пояснюють інституції як різноманітні норми і правила поведінки. Скеровуючи напрямок пояснення від індивідів до інституцій, вони визнають онтологічний пріоритет за індивідуумом. Передбачається наявність своєрідного «природного стану», що є вільним від інституцій, а інституції з’являються лише в результаті взаємодії між індивідуумами.
Оскільки не лише інституції обмежують інтереси індивідів, але й індивіди формують інституційні обмеження, концепція «інституції», на думку автора, має враховувати її екзогенний та ендогенний характер. Найближче до втілення такої концепції знаходиться ідея «ендогенізації інституції» Д.Норта, яку автор підтримує. Таке тлумачення «інституції» має забезпечити ціннісні й світоглядні аспекти наукового пізнання, зробити людину не лише сліпим виконавцем, а й активним учасником еволюційних змін господарського життя.
Конкретна інституційна структура завжди складається зі сплетіння формальних правил і неформальних обмежень, специфічних для кожної культури, розділити які інколи досить складно. Автор розуміє інституційну структуру економіки як систему інституцій, яка через впорядкування повсякденного життя зменшує невизначеність взаємодії індивідів.
Неформальні інституції значно впливають на стійкий характер поведінки суб’єктів господарювання у сфері виробництва, обміну і споживання та є основою економічної культури народу. Економічну культуру можна розуміти як груповий досвід, оскільки вона є нагромадженням досвіду як суспільства в цілому, так і окремих його соціальних груп в адаптації господарської діяльності щодо соціального та природного середовища.
Автор доходить до висновку, що інституцією, яка поєднує інституційні обмеження екзогенного та ендогенного характеру щодо індивідуумів, може бути «економічна культура». Такий підхід дозволить розглядати економічну культуру як формотворчий елемент інституційного середовища в інституційній структурі економіки і як вихідний момент для проведення економічної політики через кодифікацію формальних правил поведінки індивідів.
