Концепція екологічної безпеки держави в контексті сталого розвитку та євроінтеграції

Abstract

У статті розкрито особливості екологічної безпеки в контексті сталого розвитку та євроінтеграційних процесів з точки зору практики. Розглянуто стан екологічної безпеки в Україні. Визначено, що запровадження міжнародних стандартів системи екологічного менеджменту сприятиме розвитку систем екологічного менеджменту та реалізації в Україні міжнародних природоохоронних ініціатив. З’ясовано, що у рамках виконання Угоди про асоціацію Україна-ЄС від 2022 року Верховна Рада України ухвалила та планує ухвалити багато законів з питань євроінтеграції у сфері екологічної політики та природокористування, зокрема: проєкт Закону «Про забезпечення конституційних прав громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля»; проєкт Закону «Про території Смарагдової мережі»; проєкт Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо використання та обігу піротехнічних виробів»; проєкт Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державної системи моніторингу довкілля»; Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження лісів»; Закон України «Про управління відходами». Встановлено, що підписання у 2014 році Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом стало потужним поштовхом для вирішення екологічних викликів та започаткувало важливі реформи у сфері екології та клімату. Визначено напрями, які має містити концепція екологічної безпеки в контексті сталого розвитку та євроінтеграції. З’ясовано, що запланований вступ до ЄС передбачає створення управлінського потенціалу для моніторингу узгодження екологічних директив ЄС з внутрішнім законодавством України та чіткого дотримання стандартів і вимог. Україна повинна постійно наближати екологічну політику до стандартів ЄС. Політика розвитку України повинна проводитися з урахуванням національних інтересів, умов і можливостей і орієнтуватися насамперед на нові перспективні екологічні механізми, які нині впроваджуються в ЄС у рамках моделі стратегії сталого розвитку. Серед об'єктів сучасної науки особливе місце належить соціоприродним системам, в яких взаємодіють природні та людські (соціальні) компоненти. Вивчення цих об'єктів має на меті передусім пошук шляхів підпорядкування гуманістичним цінностям як самих соціоприродних систем, так і корпусу дослідницьких методів, що застосовуються до них. Наведено основні визначення і принципи переходу суспільства до сталого розвитку, принципи розвитку природи, основні закони і принципи сучасної екології, основи еволюційного вчення, положення екологічної парадигми, ознаки і складові сучасної біосферної кризи людства. Розглянуто елементи теорії систем і системного підходу; умови розвитку, принципи і механізми стійкості соціально-економічних систем. Зроблено акценти на Глобальних Цілях сталого розвитку до 2030 року і їх адаптації до України. Значну увагу приділено класифікації і методам визначення індикаторів сталого розвитку, а також головним положенням концепцій екологічної освіти та освіти для сталого розвитку. Проаналізовано сутність концепції сталого розвитку. Обґрунтовано її постіндустріальну та глобальну природу. Визначені об’єктивні та суб’єктивні чинники, які унеможливлюють реалізацію цієї концепції в умовах індустріального способу виробництва. Запропоновані сутнісні критерії та перед умови реалізації моделі сталого розвитку. Висвітлено основні принципи сталого розвитку та «зеленої» економіки в Україні в контексті екологічної безпеки держави. Визначено принципи формування державної політики сталого розвитку на засадах «зеленої» економіки. В результаті проведеного аналізу обґрунтовано підстави для переходу України на модель сталого розвитку та визначено зазначені умови. Також встановлено, що проблему забезпечення сталого розвитку необхідно вирішувати шляхом системного вирішення економічних, екологічних та соціальних проблем на всіх рівнях. Досліджено характер впливу економічних, екологічних та соціальних факторів на становлення концепції сталого розвитку в умовах глобалізації. Практична значимість полягає у систематизації факторів та умов сталого розвитку, на основі яких забезпечується реалізація принципів сталого розвитку в умовах глобалізації. Представлено основні риси національного концепту сталого розвитку, що базується на розкритті специфіки формування суспільних відносин, що визначають диференційовані по території країни форми господарювання. Показано, що їхнє стійке функціонування забезпечується тільки в тому випадку, коли опирається на традиційні для народу духовні, культурологічні і психологічні основи. Виявлено, що для обґрунтування ефективного управління стійким розвитком необхідно використовувати сучасні уявлення про людину й суспільство, відбиті, зокрема, у філософії постмодернізму. Стратегія подальшого стійкого розвитку пов’язується з механізмами корпоратизації економічного простору й капіталізацією природних ресурсів. Розкрито загальні риси технології капіталізації природних ресурсів, що забезпечують відтворення гармонійного довкілля.